ФІНАНСОВІ НОВИНИ УКРАЇНИ

postheadericon Російські газові потоки і українські перспективи

“Північний потік” покінчив з українською монополією на транзит російського газу в Європу. І більше того, при збереженні нинішніх тенденцій, будівництві нових “потоків” і розширенні потужностей вже діючих Україна взагалі може випасти з газового ринку Європи. Втім, Київ ще може вжити заходів, щоб виправити допущені помилки і відновити свої позиції. До 1991 року основним постачальником газу в Європу був Радянський Союз. Радянські поставки в цілому становили 110 млрд. кубометрів газу на рік або 75% від усього газового імпорту Європи.

“Північний потік” і вигоди Німеччини. Союз як постачальник ресурсу такою ситуацією був цілком задоволений, але Європу як споживача це не зовсім влаштовувало. Тим більше що Радянський Союз монопольно контролював не тільки постачання, але й транзит газу. А в Європи просто не було іншого вибору: альтернативних маршрутів доставки не існувало.

Після розпаду СРСР ситуація стала змінюватися. Росія зберегла за собою тільки роль основного постачальника нафтогазових ресурсів. Але її молоді пострадянські сусіди стали намагатися все частіше заявляти про свою самостійність, конкуруючи з колишнім “старшим братом”. По-перше, конкуруючи з постачання (країни Каспію і ЦентрАзії). По-друге, конкуруючи з транзиту (перш за все, мова про Україну як основного транзитера російського газу).

Важливу роль тут, звичайно ж, грав питання ціни. Одна справа, коли Захід чи Китай вели переговори з Радянським Союзом, однією з наддержав світу. Зовсім інша справа – переговори з країнами, що розвиваються, які переживають проблеми перманентної кризи, де нафтогазовий експорт становить чи не всі доходи для економіки.

Стосовно до транзиту для Європи ключовим питанням тут була не стільки ціна, скільки прагнення мінімізувати число транзитних ланок. ФРН ще могла домовитися з Радянським Союзом. Хоча у Берліна теж виникали питання щодо протяжності газопроводів, але інших альтернатив не було і доводилося миритися з тим, що є. Після падіння “залізної завіси” ситуація ускладнилася від транзитних примх молодих держав (України, Польщі, Білорусі).

Проблему могли б вирішити тільки прямі поставки. І, незважаючи на те, що Росія і Німеччина між собою не мають спільного кордону, варіант прямих поставок між ними виявився цілком можливий. Хоча спочатку здавався аж надто фантастичним. І цей рятівний варіант – маршрут “Північного потоку” по дну Балтійського моря від російського Виборга до німецького Грайфсвальда.

При цьому слід зазначити, що “Північний потік” – це ще і найкоротший маршрут доставки газу зі Штокманівського і Південно-Російського родовищ, найбільш перспективних і тільки недавно прийнятих до освоєння.

Таким чином, справа залишалася за малим: знайти інвестора, який би профінансував настільки дорогий проект. З урахуванням того, що взагалі спочатку в ньому була зацікавлена тільки Західна Європа. А значить, для більшої міцності потрібно було і Росію переконати вкластися в проект. Важливу роль в таких “умовляннях” зіграли східноєвропейські транзитні держави, періодично вступали в меркантильні склоки з Росією. Особливо це стосується України, при офіціозної підтримки ЄС трепетно дорожить своїм газотранспортним “національним надбанням” від “підступніх зазіхань” Росії. Щорічні українсько-російські газові конфлікти, що відбуваються якраз під Новий рік, звинувачення в крадіжці газу розхитували благопристойний імідж Києва та оберталися збитками для “Газпрому”. Знизити таку залежність від української транзитної монополії могла тільки конкуренція газопроводів. Так, в 1999 році з’явився перший альтернативний газовий коридор – “Ямал – Західна Європа”, прокладений по території Білорусі. Але газові війни тривали: то Москва з Києвом, то Москва з Мінськом. А значить, доводилося шукати нові альтернативи.

Техніко-економічне обгрунтування “Північного потоку” було підготовлено ще в 1997 році. А в 2000 році Єврокомісія присвоїла проекту стратегічний статус TEN (Транс’європейської ініціативи).

Цікаво також простежити, як змінювалася ціна проекту: в середині 90-х вона становила всього 3,5 млрд. євро, а в кінцевому підсумку зросла до 7,4 млрд. євро в 2005 році. Будівництво газопроводу почалося 9 грудня 2005 року. А прокладка “труби” по морському дну – з квітня 2010 року. 8 листопада 2011 “Північний потік” був офіційно запущений в дію. А всього за півроку, достроково, було закінчено будівництво другої нитки газопроводу. Таким чином, вже з жовтня 2012 року сумарна потужність “Північного потоку” складе 55 млрд. кубометрів газу в рік. І це не межа.

Ще 19 липня 2011 року Президент РФ Дмитро Медведєв і бундесканцлер Ангела Меркель провели переговори про можливість будівництва третьої і четвертої ниток газопроводу. Правда, на даний момент це тільки прожекти, реалізація яких залежить від багатьох факторів. Захід не буде вкладати кошти в будівництво трубопроводів, не маючи чітких гарантій щодо їх наповнення.

Разом з тим, щодо темпів будівництва “Північного потоку”, звертають на себе увагу ще й такі нюанси. По-перше, чисто технічно газопровід вдалося побудувати досить швидко, незважаючи на всі складнощі, пов’язані з роботою в морських умовах. Тим не менш, в цілому на реалізацію проекту пішло більше ніж десять років. Багато в чому через численних погоджень та експертиз. Але це була не єдина причина зволікання. По-друге, по ходу будівництва “Північного потоку” Москва і Берлін розглядали альтернативні схеми поставок. Особливо це стосується Росії, намагається виграти час і умовити Мінськ з Києвом дозволити доступ в свої газотранспортні системи, щоб не вкладатися в дорогий “потік”. Одним з таких компромісів була ідея про тристоронньому консорціумі з експлуатації української газотранспортної системи, висунута в 2003 році.

Чомусь вважається, що головним винуватцем у провалі ідеї консорціуму є саме Київ. Насправді проект був, більшою мірою, не вигідний Німеччини. А проблема Україні полягала в тому, що вже в той час вона свою зовнішню політику намагалася підлаштовувати під єврорекомендаціі, а не під власні націнтереси.

По суті, Німеччина історію з газотранспортним консорціумом використовувала в якості останнього аргументу для дискредитації України як парламентера по відношенню до Росії. І щоб спонукати-таки Москву активніше вкладатися в “Північний потік”. Послідувала за цим “помаранчева революція” зіграла роль додаткового каталізатора, і будівництво “потоку” почалося. Таким чином, основним вигодонабувачем “Північного потоку” виявилася Німеччина. Перерахуємо отримані бонуси Берліна: 1) встановлення режиму прямих газових постачань з РФ і мінімізація транзитних витрат, 2) позбавлення від “вибрики” транзитних держав. У тому числі гарантія безпеки на випадок будь-яких українсько-російських газових воєн в майбутньому, 3) стратегічно важливий для Німеччини газопровід був побудований в основному за гроші “Газпрому”, що окремо підкреслює віртуозність німців, і 4) Німеччина за рахунок “Північного потоку” змогла покрити всі свої внутрішні газові потреби, а в перспективі ще й стати найбільшою газорозподільної державою в Європі.

Навіщо Німеччини стільки газу. Проаналізуємо німецький енергобаланс. Візьмемо, наприклад, дані 2010 року. На першому місці стоїть споживання нафти (36% балансу), далі – вугілля (24%) і тільки потім – газ (23%). Атомна енергетика займає 10%, а гідроенергетика – всього 1,2%. На альтернативні (відновлювані) джерела енергії припадає 6%.

Основні постачальники газу: Росія (35%), Норвегія (27%), Голландія (19%), Британія і Данія – по 4%. Видобуток власного газу становить 15% (18 млрд. кубометрів на рік).

Статистика за 2010 рік була дана без обліку поставок по “Північному потоку”, який був запущений на рік пізніше. Крім того, за рік до Фукусіми, коли Берлін призупинив програми розвитку атомної енергетики. Здавалося б, приплив нових обсягів газу повинен позначитися на енергобалансі. Але в стратегії розвитку до 2020 року ми цього не спостерігаємо. Навпаки, споживання газу залишиться на колишньому рівні. А основне перерозподіл в балансі відбудеться за рахунок інших джерел енергії. Німеччина, нарешті, серйозно перейнялася екологією. Щоб менше коптили теплові станції, їх переведуть з вугілля на газ. Крім того, консервується атомний сектор. Німці також планують підтягнути питома вага “альтернативної енергетики”, який повинен підскочити до 20%.

Таким чином, Німеччина робить ставку на енергозбереження і впровадження екологічно чистих технологій. Але, тим не менш, Берлін веде переговори з Москвою про третій і четвертій нитках “Північного потоку”. Навіщо? Швидше за все, німці цей газ зарезервують не для себе, а щоб продавати своїм сусідам.

Судячи з усього, в Берліні взяли за основу давню мудрість: той, хто контролює енергетику, тримає під контролем також всю економіку країни. Зараз Центральна Європа та Балкани отримують газ з Росії. Якщо ж повернути тамтешні газотранспортні системи в реверс, економіки регіону відбудували під Європу і остаточно відв’яжуть від Росії.

Мотивації Німеччини в цій стратегії цілком зрозуміла. Але який сенс в реверсі у центральноєвропейців? Адже найкраще домовитися про постачання з власником ресурсу. У той час як німці, будучи всього лише посередниками, все одно не зможуть дати газу більше, ніж куплять його у Росії. Зате скупуваті німці навчать центральноевропейцев енергозбереження та екологічної чистоти, одночасно “втюхуючи” під цю “марочку” свої технології.

Так що можливі друга і третя нитки “Північного потоку” стратегічно спрямовані на зміцнення регіональних позицій Німеччини. За рахунок ослаблення євразійських позицій Росії та Україні, зрозуміло.

“Південний потік” і вигоди Туреччини. За точку відліку у реалізації проекту “Південний потік” можна взяти 23 червня 2007, коли був підписаний меморандум про наміри між “Газпромом” і італійською Eni. Згодом до проекту приєдналися багато інших енергокомпанії Європи (Болгарія, Румунія, Угорщина, Сербія, Хорватія, Словенія, Італія, Австрія). Але в цілому в реалізації цього проекту простежуються ті ж аналогії, що і у випадку з “Північним потоком”.

Загальна вартість проекту вже підскочила до 8,6 млрд. євро (хоча це, швидше за все, не межа. Тим більше що прокладка газопроводу по морю технічно складніше і протяжні). Втім, потужність “Південного потоку” теж більше, ніж у його північного “побратима” – 63 млрд. кубометрів газу в рік. Початок будівництва заплановано на кінець поточного року. Термін здачі в експлуатацію – 2015 рік. Ресурсна база “Південного потоку” – російський газ. Хоча Москва хотіла б бачити в проекті також своїх каспійських партнерів.

Вважається, що “Південний потік” – політичний проект. Так, частково це дійсно так. Але політики тут не більше, ніж в “Північному потоці”, а первинної є все-таки комерційна вигода. Основний мотиватор до будівництва “Південного потоку” – все та ж незговірливість Україна, старанно береже своє сокровенне газотранспортне “національне надбання”.

До речі, спочатку перший проект морського маршруту газопроводу передбачався по морській акваторії Україні. Але в кінцевому підсумку проект був зрушений на південь, в морську акваторію Туреччини. І 28 грудня 2011 Анкара дала згоду на прокладку “Південного потоку” по своїй акваторії. Слід зазначити, що Туреччина до цього часу вже замкнула на себе ще один чорноморський газовий проект. У лютому 2003 року був запущений “Блакитний потік” загальною потужністю в 16 млрд. кубометрів газу.

Транзит “Південного потоку”, будівництво Трансанатолійского газопроводу (TAPI), урізання проєвропейського “Набукко”, а також ряд інших проектів – все це зміцнює позиції Туреччини як великої транзитної держави з постачання газу до Європи і на Близький Схід. Відповідно, звужуються транзитні можливості України. В результаті, Анкара і Київ є конкурентами практично по всіх сферах взаємодії. Таким чином, основним вигодонабувачем “Південного потоку” виявляється Туреччина.

Втім, щодо реалізації проекту поки що не все настільки однозначно. По-перше, “Південний потік” є просто проектом, робота з будівництва якого ще не почалася. По-друге, ще не вирішилися інтриги з приводу перспектив української ГТС. Зокрема, з приводу формування двостороннього газотранспортного консорціуму: Україна ще зберігає шанси вскочити в останній вагон поїзда. “Газпрому”, що отримав доступ до української ГТС, буде не настільки принципово вкладатися в дорогий “Південний потік”. Наприклад, вже зараз ведуться пошуки шляхів оптимізації витрат за проектом. Зокрема, розглядається варіант танкерних постачань газу від Джугба (Анапи) до Варні, без прокладки труби по дну Чорного моря.

Так що реалізація “Південного потоку” стане, неабиякою мірою, результатом прорахунків у політиці Україна. Те ж саме можна сказати і про перспективи будівництва третьої і четвертої ниток “Північного потоку”. Німеччина і Туреччина зараз вичікують, які дії зробить Україну. Якщо Київ продовжить повертатися до Москви реверсом, Берлін і Анкара більше за інших отримають від цього вигоду.

Навіщо потрібні труби. Поява нових газопроводів актуалізує питання про необхідність додаткових обсягів газу для заповнення всіх газопроводів. Або ж, як варіант, якимось із труб судилося залишитися без газу.

Подивимося на статистику. Візьмемо для порівняння максимальні показники потужностей завантаження газопроводів: український транзит – 143 млрд. куб. м (це максимум, правда, фактично протягом кількох років цей показник становить 110-120 млрд. куб. м).

“Північний потік” – 55 млрд. куб. м (без урахування третьої і четвертої ниток).

“Південний потік” – 63 млрд. куб. м.

Білоруський транзит (“Ямал – Зап. Європа” і “Кобрин – Брест”) – 35 млрд. куб.м.

“Блакитний потік” – 16 млрд. куб. м.

На перший погляд, Україні в цьому переліку, як і раніше утримує міцне лідерство, домінуючи над усіма газопроводами разом узятими. Однак на практиці “Північний” і “Південний” потоки, як бачимо, повністю перекривають український транзит.

Ще можна подивитися по кінцевим споживачам. Німеччина після запуску “Північного потоку” може обійтися без України. Країнам “Південного потоку” теж вигідніше прямі відносини з РФ, ніж посередництво Україні.

Отже, куди піде стільки газу, з урахуванням всіх транзитних потужностей? Припустимо, розрахунок будується на зростанні споживання газу. За оцінками експертів, до 2020 року споживання газу в Європі зросте з 478 млрд. куб. м до 675-739 млрд. куб. м в рік. А дефіцит газу зараз становить більше 150 млрд. куб. м. Правда, тут відразу слід зазначити, що трубопроводи для Європи є не єдиними маршрутами доставки газу. Брюссель робить ставку на спотовий газ: з Катару, Північної Африки. Плануються також поставки сланцевого газу із США.

Є також трубопроводи пан’європейського “Південного коридору”, що проходять по території Туреччини. Сюди формально можна віднести і TAPI, і навіть “Набукко”, від якого ЄС офіційно не відмовився. Так, Європа вже законтрактувала азербайджанський газ, придивляється до газу іракського Курдистану, сподівається отримати газ Туркменістану, Ірану. Таким чином, газопроводів навколо України збирається досить багато. Набагато більше, ніж газу, що є в наявності і необхідного для їх заповнення.

На цьому тлі українська ГТС має шанси на повне завантаження тільки при одному варіанті: якщо без “Північного” і “Південного” потоків. В іншому випадку її цінність знизиться до масштабів суто внутрішнього газорозподільного ринку. Транзитний потенціал при цьому, природно, буде зведений до мінімуму.

“Газпром”, в кінцевому підсумку, буде намагатися заповнити “Північний” і “Південний” потоки, щоб відбити їх рентабельність. Тому Україна зараз потрібно особливо поквапитися, щоб хоча б не проморгати “Південний потік”. Нагадаємо, що входження РФ в “Північний потік” теж було вимушеним: на той момент “Газпром” не контролював навіть білоруську ГТС. А якби “Газпром” зараз увійшов в українську ГТС, то знизилося б для нього значення в “Південному потоці”.

Що стосується Європи, їй взагалі не цікавить українська ГТС. Європейці роблять ставки не тільки на прямі поставки, але й прагнуть взагалі позбавити “Газпром” українського ринку, перевівши ГТС в реверсний режим. Слідуючи європейським рекомендаціям, Україна може розраховувати тільки на часткове заповнення “труби” газом. Причому за “живі” гроші. У той час як зараз частина газу надходить як плата за транзит. Що призведе до серйозного переформатування промисловості з відповідними соціальними наслідками.

Таким чином, зробимо висновки:

1. Українська газотранспортна система не є самодостатньою цінністю і має значення тільки при наявності газового ресурсу, необхідного для її заповнення.

2. Єдиною можливістю зберегти транзитний потенціал України є кооперація з “Газпромом”. Наприклад, шляхом створення двостороннього українсько-російського газотранспортного консорціуму. Тим більше що такий крок дозволить також знизити внутрішню ціну на газ. За підрахунками експертів, до 230 дол за тис. куб. м.

Підкреслимо: мова йде про необхідність створення саме двостороннього, а не тристороннього консорціуму. Європі українська ГТС взагалі малоцікава, вона зацікавлена в її демонтаж…

 



При використанні матеріалів сайту "Фінансові новини" обовязковим є гіперпосилання на MONEY-NEWS.TE.UA, відкрите для індексації пошуковими системами